Давайте не буде приховувати того, що у всіх у нас є якісь недоліки, прив’язаності та пристрасті. Хтось залежний від куріння, хтось від нечистоти, хтось від кави. Хтось від почуттів. Усі ми є залежні. Це є сама головна аксіома нашого життя. Ми є грішниками.
Ніякого чуда не трапляється. Від того, що я признав Ісуса своїм Господом, у мене не знають проблеми чи спокуси. І не достатньо лише молитися, іноді треба терпіти і боротися, щоб встояти. Але неодмінно мають бути падіння. Чому? Чому Господь не дає нам можливості не грішити? Чому ми усі так насправді страждаємо від своїх власних гріхів та прив’язаностей?
Вчора слухав катехезу отця Олега Сартакова у записі, де він коментував Послання Апостола Павла до Римлян. Усі грішили. Усі ми відчуваємо в собі наслідки первородного гріха. Слабка воля. Розум, якій не здатний без Божої благодаті, відрізняти зло від добра. Потяг до зла. Усі ми це відчуваємо.
Усі ці казки про те, що я цього не відчуває є неправдою. Надто велику роль у нашому житті грають почуття. А той ум, якій має нас з’єднувати з Богом, не те, що функціонує, але навіть здається і не існує! Чому так сталося? І чому Бог замість того, щоб позбавити нас наслідків гріха, нічого не змінює. Спокійно сидить і дивиться, як ми і далі грішимо. Це найбільше вбиває тоді, коли ти не хочеш грішити. Коли ми з усіх сил лізеш, щоб жити по Заповідям, потрапити в це Царство Небесне, а не те, що не вдається, але і навпаки.
І тоді приходить зневіра. Я особисто після кожного свого власного падіння у гріх. Приступу хвороби чи коли мої плани руйнуються, взагалі починаю сумніватися в тому, чи Там Хтось є. І справа не в тому, що я не вірю в Нього. Я знаю, що Він є. Знаю це зі свого досвіду, з розуму, врешті-решт Його не може не бути. Але що толку з того, що Він є. Мені виходить особисто з цього ніякого! Нема і ніякої користі від того, що Христос помер. Я так само грішу, так само страждаю і колись помру. Що в мені змінилося? Так нічого. Мені тридцять років. Так, я багато чого досяг. Але тепер так само не знаю що мені робити, як і все своє життя.
Так, я увірував в Євангеліє, але як Його втілити. Як його реалізувати? Я увесь час будую плани. То я збирався стати священиком, то одружитися. То знову стати священиком. Потім захворів. Але навіть тепер, коли Він мене позбавив усякого вільного вибору, моя душа усе одно м’ятеться. Я не можу жити спокійно.
Певно проблема в тому, що я зрозумів одну якусь річ. А може це просто спокуса: я зрозумів, що я можу більше! Саме це мене увесь час манить. Здається, що я можу робити щось більше, ніж тепер роблю. Саме з такими думками я встаю і з такими думками лягаю, що це усе не те. Що я можу більше! Мені нема куди себе діти.
Я не знайшов свого місця ані на заводі, ані в семінарії. Чого я тільки не робив у своєму житті! І тепер, коли я ніби маю те, чого я все життя прагнув, то мене це знову не влаштовує. Мені мариться. Мариться, що ось якби ... І саме з цими мріями я увесь час борюся. Встаю рано і починаю відкидати думки про те, якби було добре “якби”. Якби вона була зі мною. Якби у мене були молитовники.
Іноді я сам себе тішу цими думками. Починаю думати про те, що я подзвоню в Київ і попрошу своїх друзів, щоб вони мені купили ці молитовники. І мені стає на хвилину легше. А потім я знову починаю розуміти, що це нічого не дасть. Нічого так насправді не зміниться. І це важко відчувати, що перед смертю тобі нема чим зайнятися і єдине, що ти робиш — намагаєшся чимось заповнити час перед приходом Ісуса Христа чи смерті.
Іноді мені здається, що проблема не в моїх хворобі. Не в постійних головних болях чи інших стражданнях. За ці всі роки я звикся з нею жити. Я живу так наче її нема. Вона в мені нічого не змінює. Вона заважає мені жити, ходити на Службу, вести катехези дітям. Але до мене самого вона не має ніякого відношення. Ця хвороба в моєму тілі. Я увесь час контролював її.
А ось ці потяги, марення — ось це те, що було в мені завжди. І не лише тепер з хворобою. Мене завжди тягнуло, коли я закохувався. Я завжди жив так, наче я не в цьому світі. Якщо вважати це хворобою, то тоді треба визнати усіх хворими, бо у всіх нас є ця роздвоєність. Хочеться одного, а робимо інше. Носимо в собі ідеальні образи справедливості, а навколо себе нічого такого не бачимо. І ось саме ця роздвоєність є наслідком гріха, якій Господь не усуває. Чому?
На це питання не так-то просто відповісти. По-перше, раз він так чинить значить якась причина у Нього є. По-друге, Він нас любить і все робить нам на добро, отже це нам потрібно. Важко це усвідомити, але ця роздвоєність є нам потрібна. Вона нам самим слугує на добро. І хоча часто вона нам коштує сліз та болю, але все одно і вона включена в план спасіння, в план спасіння конкретної особи, тобто мене і іншого, якій страждає.
Ми не можемо закривати очі на те, що ми не можемо вирішити всі проблеми. Що зло все одно буде існувати, хоч якби ми не молилися і скільки добра б не робили. І Бог чомусь це все дозволяє. Існує певна таємниця і зла і гріха. Бо з точки зору Святого Письма, вони ніби існують. Всі впадуть в беззаконня — та Ти пробачаєш. Ось і виходить, що усі ми писання зводять до того, що я починаю писати якусь тему, але що далі говорити не знаю. І саме в цьому я вбачаю свій головний прикол. Я справді вірю в Бога. Я не хочу займати Його місце і говорити як чинити іншим. І навіть гріх має бути причиною для того, що йти до Нього. Саме тому мені здається Він його і не забирає. Бо справді любить нас.
Тому мені здається, що коли ми закриваємо очі на свою гріховність, то ми цим і говоримо, що нам не треба Його. Я сам досконалий. Ти мені, Боже, не потрібен! Я можу бути святим без Тебе. Тому я так люблю писати про гріх. До тих, які роблять вигляд, що вони все можуть самі. Що вони понад нашими людськими слабкостями. Бо вони все можуть! Вони — боги. Яка іронія! Якійсь жаль! Яка неправда! Це все до першого падіння, до першої проблеми, до страху, якій ти не можеш контролювати. Гніву, якій тоді самому страшний. Гріх веде часто до покори. Він відкриє шлях до Правди, Якою є Він.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Для детей : Один день из жизни школы боевых искусств - Наталия Минаева Меч. Это интересно
Древнейшие бронзовые мечи (9-8 вв. до н.э.)
Рубящее и колющее длинноклинковое (до 1,5 м.) оружие с прямым обоюдоострым клинком. Бронзовый меч появился во 2 тысячелетии до н. э., железный - в начале 1 тысячелетия до н.э. Длина их была не более 70 см. Эфес меча состоит из рукояти, гарды (обычно типа крестовина) и головки. У некоторых мечей гарда может иметь форму круга, а головка представлять собой набалдашник. В качестве дополнительных элементов защиты руки отдельные мечи имеют дужки и лангет (небольшой щиток для защиты большого пальца). Рукоять обычно делается из дерева и оплетается проволокой (либо выполняется целиком из металла). Головка представляет собой металлический шарик, который может иметь шляпку (расклепанный конец хвостовика).
Крестовины меча двоякого рода: прямые и с опущенными концами. Меч с крестовинами второго типа наиболее пригодны для рубки с коня. В процессе развития, в зависимости и от оборонительного вооружения, и от приемов боя, форма меча изменялась.
Заподноевропейский меч 15-16 вв.
После падения Римской империи и до выделения рыцарской конницы в главную ударную силу на поле брани, то есть в период с 6 по 10 вв., длинный меч стал массовым оружием во всем регионе. Ведущим типом меча в этот период стал каролингский, названный так в честь правящей во Франции династии Каролингов. Такие мечи, широко распространенные во всей Европе, были длиной 80 - 90 см, шириной 5-6 см и имели прямой клинок, который мог быть как обоюдоострым, так и иметь одностороннюю заточку и скошенное в одну сторону острие.
Скандинавский меч, который еще называют норманским, очень хорошо подходил рослым и физически сильным викингам. Он был достаточно толстым в поперечнике, имел очень массивный противовес (у некоторых мечей размером почти с кулак) и небольшую гарду (или вообще не имел ее). Некоторые мечи имели на навершии крюк или небольшой крюкообразный клинок, которым можно было атаковать противника, уведя в сторону его меч основным клинком.
Мечи 9 - 10 вв. имеют ровный широкий клинок, закругленный к концу, и являются только рубящим оружием. Мечи 11 - 12 вв. с заостренными концами и слегка сужающимися книзу клинками имеют значение не только рубящего оружия, но и колющего. Мечи изготовляли из железа и сварочного булата. В конце 12 в. рукоять меча удлиняется настолько, что позволяет действовать двумя руками. В этот период мечи имеют заточенные у острия клинки, способные проникать сквозь сочленения доспехов.
Ножны у меча деревянные и покрываются кожей или материей и привязываются к поясной портупее на перевязи, каждый конец которой, разрезанный на ремни, образует плетеное кожаное кольцо.
Ремни эти обычно покрыты бархатом, шелком и шиты золотом, а иногда украшены финифтью. К этому времени относится появление рыцарского оружия. Рыцарские мечи выделяются своей красотой, считаясь благородным оружием. В продолжение месяцев их оставляли лежать на алтарях, они участвовали в литургии, их благословляли священники и даже освящали. Лучшие хранились в сокровищницах монастырей под алтарями, на могилах своих бывших владетелей. Им дают имена, как это делалось еще во времена Каролингов; при инвеституре, короновании, посвящении они участвуют в церемонии в силу строго соблюдаемого завета. Их происхождению часто приписывали сверхъестественный характер; некоторые из них якобы обладали волшебными свойствами.
В первой четверти 14 в., после внедрения латного доспеха, клинок рыцарского меча стал длиннее, что увеличивало силу его удара и дистанцию. Так появился полутораручный меч, сначала в Германии, потом - в Англии, затем - в остальных странах Западной Европы.
Европейский меч 14-16 вв.
Классический рыцарский длинный меч окончательно оформился к 13 в. Средняя длина его клинка составляла 75 - 80 см, максимальная - 90 см. меч был плоский, шириной 5 см и имел долы. Гардой служила простая перекладина, дужки которой могли незначительно загибаться вверх. Рукоять, рассчитанная на одну ладонь, имела в длину 10 см. Заканчивалась она навершием-противовесом, которое очень часто использовалось как тайник для хранения какой-нибудь христианской реликвии, повышающей "святость" меча и боевые качества его владельца. Поэтому рыцари навершие в бою не использовали. Вес меча составлял 1,25 - 1,8 кг.
В настоящее время, согласно европейской классификации, под коротким мечом понимается меч длиной до 60 см (2 фута), длинным - от 60 до 115 см (2 - 3,5 фута), полутораручным - 115 - 145 см (3,5 - 4,5 фута), двуручным - больше 5 футов, то есть 152 см. Клинок последнего был шириной 5 - 6 см. Длина его рукояти составляла около 30 см, весил он от 3,5 до 5 кг. Двуручный же "тяжелый меч" весил до 8 кг и мог доходить в длину до 2 м.
Русский меч
На Руси меч являлся дорогостоящим предметом вооружения, часто передавался от отца к сыну. Мечи 10-12 вв. имеют клинок длиной около 100 см, шириной 4 - 6 см, толщиной средней части клинка 3 - 6 мм. Переход в 14 - 15 вв. от кольчуги к наборным доспехам повлиял и на эволюцию меча. Доспехи в бою легче было проколоть, чем разрубить. Поэтому прежнее рубящее действие меча заменяется в 14 в. на колюще-рубящее. Мечи становятся длиннее (до 120 - 140 см). Их рукоять делают большой, крестовину - прямой и длинной (до 26 см). На клинке меча появляются трехрядные долы
